Фото без опису

Матрос Віталій Скакун здійснив насправді надзвичайний подвиг і став одним із перших, хто загинув, боронячи українську землю, у перші години широкомасштабного вторгнення російської орди в Україну. І, відповідно, став першим від початку вторгнення Героєм України. До того ж — єдиним, у кого у формулюванні підстави нагородження в Указі Президента України зазначено не просто «за особисту мужність і героїзм», а «за визначну особисту мужність і героїзм».

Після здобуття фаху хлопчина поїхав працювати до Польщі. Рік був зварювальником на виробництві. Повернувся, як казав матері, бо хотів жити і працювати в Україні, розбудовувати свою країну, яку сусідня держава-агресор разом із власними маргіналами на той час уже кинули у прірву війни. Згодом, менш ніж за два тижні після героїчної загибелі матроса Віталія Скакуна, міська рада польського міста Лешно, де протягом року працював молодий українець, надала Віталію звання почесного громадянина…

Трохи більше ніж за рік до вторгнення Віталій був у відпустці в Бережанах. Відпустка принесла не радість, а невимовний біль та смуток — у нього на руках від важкої хвороби помирав батько, зовсім ще не стара і, за спогадами дружини, виключно позитивна, добра людина. Через сімейні обставини командування продовжило матросу відпустку. Після поховання тата він повернувся до своєї частини. І ще раз, уже востаннє, мати та сестра бачили Віталія через рік — наприкінці грудня 2021 року, незадовго до початку широкомасштабної війни він приїздив на кілька днів.

— Розмовляли ми із сином востаннє увечері 23 лютого, — зітхає Орися Олексіївна. — Я зателефонувала йому з Італії десь о дев’ятій вечора, виявилося — розбудила, адже Віталій якраз змінився з наряду. Сумний був. Сказав: «скоро почнеться». На мою спробу заспокоїти його та слова, що, мовляв, Захід не залишить Україну, він відповів так: «Мамо, зараз нам ніхто не допоможе, маємо відбиватися самі».

А о п’ятій ранку 24 лютого Орисі Олексіївні зателефонувала мама з Бережан і розповіла, що почалася справжня велика війна. Відразу ж мати набрала сина — поза зоною… Писала йому повідомлення в різні месенджери, сподіваючись на те, що, якщо зв’язок несталий, то бодай котресь із них побачить. Але — без відповіді…

Тим часом матрос Віталій Скакун робив свої останні кроки до межі, яка відділяла його від безсмертя…

— Ми тоді вже чекали, що щось має бути, і сиділи, як то кажуть, на речах — спали на баулах, — розповідає побратим і вірний друг Віталія Олександр Ткач. — Двадцять четвертого нас підняли о четвертій годині ночі, сказали, що почалося, і ми з «Батончиком» («Батон» — таким був позивний Віталія. — Авт.) поїхали на позицію, мінувати Генічеський автомобільний міст.

Сашко розказав, що в Генічеськ їхній підрозділ перекинули на початку січня. Тоді командування вже знало про можливий наступ ворога, і між саперами були заздалегідь розподілені позиції — хто й що має підривати у разі наступу.

— Вибухівки було багато… КразАМи привезли, — продовжує сапер. — Ми її заклали, розтягнули котушки «полівки», підготували до підриву. То був світанок — година шоста чи сьома…

На мосту друзі були удвох. Підготувавши все, вони відійшли на безпечну відстань, 500 метрів, та чекали наказу. Невдовзі радіостанція озвалася голосом командира: «Міст підірвати!».

— Натиснули — і нічого не вийшло…, — зі смутком у голосі каже Олександр. — Я потім довго думав, як так могло статися… Напевно, машини, які на той час ще їхали мостом, зачепили «полівку»…

Часу на роздуми не було — танкова колона ворога стрімко просувалася Херсонщиною з Криму. Й до мосту, який з’єднує Арабатську стрілку з Генічеськом, залишалося зовсім нічого — не більше ніж п’ять кілометрів. І тоді матрос Віталій Скакун прийняв рішення: повертатися на міст і підривати його на місці. Він знав, що йде туди, звідки не повернеться…

— «Батон» мені ще перед цим сказав, що, якщо щось піде не так, мовляв, ти іди, а я повернусь, і підірву міст і себе, — гірко пригадує Олександр. — Та тоді я розцінив це як жарт, не більше…

Але Віталію Скакуну було не до жартів. Розуміючи, наскільки важливе стратегічне значення має Генічеський автомобільний міст і чим загрожує величезна колона техніки ворога, якщо його не підірвати, він прийняв те єдине, на його переконання, можливе у тій ситуації рішення — загинути, та не пропустити рашистів, тобто — здійснити підрив безпосередньо на місці.

— На той час ми підійшли вже майже під самий міст — були метрів за 30 від нього, — каже Сашко. — Доповіли командирові, що не виходить, і отримали наказ відходити. Та Віталік кинув мені: «Саня, відходь, я все зроблю!», взяв капеемку (КПМ — конденсаторна підривна машинка. — Авт.) і побіг до мосту. Ще розвернувся до мене, посміхнувся й побіг далі. А секунд за п’ять пролунав вибух…